Новости Днепропетровска и Украины на сайте www.prodnepr.dp.ua
[Дата размещения новости на сайте 2023-10-09 10:05:40]
Як звичайна металобаза родом із Дніпра стала домом для тисячі українців
[ полный текст новости ]
Чи міг звичайний металосервісний центр перетворитися на дім, в якому готують млинці, виховують дітей з дитячого будинку і вирощують на подвір’ї огірки?
До повномасштабного вторгнення здавалося, що ні.
Але 320 таких центрів стали домом для майже тисячі родин зі сходу.
На території центрів не припиняється процес металообробки і перевезення металу, але в офісних приміщеннях тепер стоять розстелені ліжка, повні речей шафи, мікрохвильовки і пральні машинки.
Українці, які там живуть створили свій графік чергувань, обрали старшого на поверсі і навіть посадили собі город.
- Так історично склалось, що наші металосервісні центри розташовані буквально у кожному населеному пункті України (зараз 37 оптових та більше 280 роздрібних торгових точок), – Розповідає Ірина Світлична з «АВ метал груп», компанії яка і започаткувала ініціативу перетворення металобаз у домівки для вимушених переселенців.
– Першою хвилею «гостей» стали співробітники та їхні родини, але новина про безкоштовний прихисток швидко розповсюдилась, і до нас почали їхати буквально усі – з Луганської, Донецької областей, Маріуполя, Херсона тощо.
Тоді, весною 2022-го, пусті офісні кімнати переробили на житлові кімнати, склад – на гостинний хол.
Металобаза у Кропивницькому стала перевалочним пунктом на 2-3 дні для людей, які тікали зі східних до західних регіонів.
На базах у Львові та Івано-Франківську деякі люди зі своїми тваринами живуть вже більше року. Їм пообіцяли, що вони зможуть знаходитися там до кінця війни.
В Олександрії на прохання літніх жінок з Бахмуту керівництво компанії прямо на території металосервісних центрів організувало цілі городи, аби люди могли за звичкою саджати овочі. Для родин з дітьми біля кожного шелтеру є дитячий майданчик та окрема дитяча кімната для ігор та навчання.
«Що тут у вас? Мене з квартири виганяють»
Леонід Петрович Костенко – колишній депутат і директор заводу у Слав‘янську. Після вибуху на вокзалі у Краматорську чоловік разом із дружиною за півдня виїхали у Кіровоградську область. За тиждень він отримав від сусідів фотографію вщент зруйнованого будинку, де не залишилося фундаменту. Через нервову напругу, дружина Леоніда Петровича захворіла на онкологію. Родина опинилася в Олександрії, почала знімати квартиру. Аж раптом з Польщі повернулися господарі, довелося шукати нове житло.
«Я випадково знайшов шелтер. Коли він будувався, моя машина у ста метрах стояла, я її тут паркував на території, – розповідає Леонід Петрович. – Я зайшов всередину, говорю: «Як до вас тут потрапити? Бо з квартири виганяють. Я би яму вдома у Слов’янську вирив і жив би там, але дружину треба оперувати». Мене пустили жити безкоштовно».
Крім Леоніда Петровича, в Олександрії живе родина Олександра з Нової Каховки. Він приїхав у шелтер також ще не етапі будівництва.
«Мені сказали: «Збереш собі ліжко – матимеш, на чому спати», – посміхається чоловік. Він допомагав збирати для всіх меблі. Зараз ще й влаштувався працювати на саму металобазу.
У Львові та Хриплині Івано-Франківської області комендатками працюють Наталя та Леона – обидві переселенки з Сєвєродонецька.
«Настільки бомбили це місто… Цей гуркіт досі в голові. Не було світла, газу, зв’язку, закінчувалася їжа, повилітало скло, коли ми виїжджали. Горіли будинки, гинули люди, замерзали у підвалах. Ми розуміли: або теж замерзнемо, або будемо тікати», – розповідає Леона, комендантка шелтеру у Хриплині. На її місці мала працювати її подруга з Северодонецька, яка розповіла про шелтер. Проте вона повернулася у рідне місто за речами і вже не змогла звідти виїхати.
«Оце у нас один притулок, додому вертатися нікуди»
Ніна Полякова з Лиману, вона агрономка. Має старшу доньку, онука і трьох прийомних дітей: Настю, Андрія і Олю. Її четвертий прийомний син 15-річний Толік нещодавно помер. Поїхав із шелтера у коледж, там стався серцевий напад.
На очах двох інших її дітей, Андрія та Олі, вже під час великої війни загинув їхній батько.
«Ми побачили відео по місцевому лиманському телеграм-каналу, що двоє дітей залишились без батька. Прилетіла ракета, він не встиг забігти в підвал і його вбило, – згадує Ніна. – Після смерті Толіка… Ми забрали собі цих діток. Живемо зараз усією великою родиною вже рік у шелтері. Як були обстріли Львова, я тут ловила малих, страшно було їм».
Лиман зараз деокупований, проте це сіра зона, повертатися туди небезпечно, тим паче, будинок родини Полякових знищений трьома снарядами. Поки що сім’я залишається у шелтері: влаштовує у ньому дні народження, різні дитяча свята, дні пиріжків.
«Додому вертатися нікуди. Квартири у Львові дуже дорогі. Хтозна, як буде, живемо одним днем», – пояснює Ніна.
Вернуться в каталог новостей Днепропетровска и Украины
|
|
