Багато студентів з України мріють вчитися в Європі. Приваблює якість освіти, можливість отримати новий досвід, вчитися за сучасними програмами і, звичайно ж, отримати омріяний диплом. Ми поспілкувалися з двома дівчинами, які вчилися в європейських країнах. Вони розповіли про особливості навчання в Європі, складнощі і переваги цієї освіти, про однокурсників і викладачів, і чому вони вирішили залишитися в Європі, або повернулися в Україну.
Ольга, 26 років. Навчалася 2 роки в Польщі. Зараз живе і працює у Вроцлаві.
– Чому вирішила навчатися в Європі? За якою спеціальністю була програма навчання?
– Все почалося, коли я після другого курсу бакалаврату в НГУ поїхала в Польщу за проектом студентського обміну (5 днів в горах, 5 днів у Вроцлаві). У проекті були студенти з Дніпровського НГУ і польські студенти з Вищої Банківської Школи. Сподобався підхід до навчання: багато стратегічних бізнес-ігор, дискусій на бізнес-теми, загалом практичний підхід, а не тільки теорія. Сподобався навчальний заклад, такий сучасний порівняно з українськими. Дуже сподобалося місто Вроцлав, організація руху міського транспорту і т.п. Обіцяла собі приїхати сюди на магістратуру. У тому ж році поїхала в Крим на інший польсько-український проект. Там усвідомила, що розумію поляків і захотіла вивчати польську. На курсах польської в Дніпрі так закохалася в мову, що остаточно визначилася вступати до університету в Польщі.
У наступному році полетіла в Штати на 4 місяці за програмою Work & Travel і, повернувшись в Україну, зрозуміла, що хочу щось змінювати, хочу побачити світ, познайомитися з новими країнами, культурами, світом в цілому. Тоді почалася підготовка до вступу. У Вроцлаві є організація Teraz Wrocław при Економічному університеті, завдяки якій іноземні студенти можуть поступити в польські вузи у Вроцлаві і Єленій Гурі. Напрямок називався «Інформатика в бізнесі» в Економічному університеті, спеціальність: менеджер інформаційних систем і інформаційних технологій. Вдалося вступити на безкоштовне навчання. Тривалість навчання – 2 роки (2012-2014). У програмі були економічні предмети (математика в фінансах, економіка підприємства, прогнозування), інформаційні (моделювання UML, бази даних SQL, Oracle), англійська (з переглядом відео TEDa) і багато інших. Деякі предмети були захоплююче цікаві, деякі абсолютно нудні (в принципі, як і в Україні).
– Чим відрізняється навчання в Європі від навчання в Україні?
– Підручників майже немає. Майже всі матеріали в електронному вигляді. Студенти робили багато індивідуальних презентацій /проектів на спеціальні теми (майже на кожному предметі це було умовою заліку). За розкладом заняття були тільки 4 дні на тиждень, а на останньому курсі навіть 2-3 дні на тиждень. Заняття поділялися на лекції, практичні заняття (завдання, кейси, аналіз підприємств) і лабораторку (проекти і завдання на комп’ютерах). Викладачі різні: або ті доктора наук у віці, що засиділися (багато теорії, застаріла інформація, нецікавий спосіб подання інформації), або молоді підприємці з досвідом ведення бізнесу (практичні знання, цікавий підхід, здатність зацікавити студентів) – їх лекції були суцільним задоволенням.
– Чи відрізнялися польські студенти від українських?
– Так, дуже. У моїй групі з українців була тільки я і хлопець із Запоріжжя. Решта 25 осіб поляки. Поляки були старше на рік-три: вони пізніше закінчують школу (в 18 років), і до того ж багато хто йде до ВНЗ, вже працюючи. Часто ще беруть другий напрямок, щоб отримати додаткові навички для своєї поточної роботи, ще часто роблять перерву після 3 років бакалаврату. Тому багато поляків більш усвідомлено підходили до навчання, були більш серйозні і самостійні (в Україні більшість студентів йде до ВНЗ, тому що «так треба» або «батьки примусили», тому часто студенти більш легковажні і не цінують знань, які їм дають (якщо дають!).
– Якби українські університети могли б впровадити одну річ з досвіду європейських університетів, що б це було?
– Не одна річ!
– треба, щоб викладали люди з практичним досвідом (підприємці, програмісти);
– подача практичної інформації, теорії, які не відірвані від реальності;
– сучасна методика, що включає в себе стратегічні ігри, перегляд фільмів / відео, презентації TED.
– Які переваги дає навчання в Європі?
– Легко знайти роботу в тій же Європі. Швидка інтеграція з європейцями. Знайомство з європейською культурою. Розширення світогляду. Самостійність.
– Що потрібно для того, щоб вчитися в Європі? Скільки готувалася до того, щоб вступити до університету?
– Перш за все, потрібно бажання і хоча б мінімальні зусилля. Вчила мову 2 роки (тому що подобалося, і хотіла). Мова знадобилася, важко було би вчитися в університеті, не знаючи навіть основ мови. Документи підготувала досить швидко, тижні три зайняли переклади, нотаріуси, апостилі. З документів багато не вимагали: атестат з перекладом, диплом бакалавра з перекладом і апостилем, сертифікат знання польської мови (якщо є), страховка в Польщі, паспорт, фото.
– Як батьки поставилися до рішення вчитися за кордоном?
– Випихали як могли!
– Які складнощі були під час навчання?
Спочатку було важко зосередитися на лекціях. Зосереджувалася більше на мові, а не на змісті. Перші дні було трохи ніяково почати розмову з одногрупниками. Вони один одного знали з бакалаврату, а я ще трохи соромилася щось неправильно сказати польською. На щастя, поляки-одногрупники швидко показали зацікавлення і почали мене опікати (запрошували з собою на обіди, розмовляли на перервах, запрошували в групи / команди на заняттях).
– Де жила, що їла, на що ще потрібні гроші?
– Відразу по приїзду зняла квартиру, про що дуже пошкодувала. Жила сама, не інтегрувалася з іншими студентами-українцями і до того ж почала нудьгувати по друзях з України. Через місяць переїхала в гуртожиток, де жили деякі знайомі українки і не пошкодувала. Жила з українкою і полькою в одній кімнаті. Гуртожиток був класний, чистий, не сильно шумний. Через рік вже зняла квартиру з хлопцем і парою одногрупників.
Їла спочатку йогурти, овочі, фрукти, вівсянки, мак-бургери, все, на що не потрібно багато часу і приготування. Був період, коли почала їсти шкідливу їжу типу булочок і солодощів (так би мовити «дорвалася до самостійного життя». Коли почала жити в квартирі, то почала готувати, і продуктовий кошик змінився зовсім.
Ще гроші потрібні на проїзди, розваги, фітнес-зал, подорожі.
– Чи працювала під час навчання?
– Так, почала працювати перед початком другого року магістратури, вдало потрапила в хорошу польську фірму і до хороших людей, де і працюю до сих пір.
– Як проводила час після занять? Чи були якісь пам’ятні події?
– Події? Повно. Купа безкоштовних тренінгів, курсів, семінарів, конференцій, лекцій від універу. З дівчатами ходили на концерти, поетичні слеми, скелелазіння, слеклайн, на мультімедійні покази фонтану. Вроцлав дуже активне і молодіжне місто, тут постійно щось відбувається. Купа можливостей, якими гріх не скористатися. До того ж зі своїм чоловіком-поляком познайомилася відразу після вступу, тому вечори часто проводила з ним.
– Коли їхала з України, чи планувала одразу залишитися на ПМП? Чому залишилася?
– Не планувала. Хотіла повчитися, потім поїхати ще кудись в Європу пізнавати нові країни і культури, так би мовити, світ подивитися. Залишилася, тому що Вроцлав став моїм центром життя (чоловік, робота, весілля, дім в кредит, та ще й мама переїхала до Польщі.
– Що тобі дало навчання в Європі?
– Впевненість в собі. Польське оточення допомогло мені швидко влитися в польське середовище і не відчувати себе іноземцем (багато українців по приїзду в Польщу тусуються тільки зі «своїми», і майже зовсім не адаптуються, не знають мови, не вміють «дати собі ради з труднощами»). Ну і диплом, звичайно ж, як плюс в пошуках роботи.
– Чим займаєшся зараз?
– Працюю системним аналітиком в департаменті ІТ у Вроцлаві. А взагалі – живу з коханим чоловіком в прекрасному власному будинку і працюю в фірмі, де мене люблять і цінують. Життя вдалося? =)
– Що порадила б тим, хто хоче навчатися за кордоном?
– Їхати! Навчання за кордоном робить людину відповідальною, самостійною і відкриває багато нових можливостей, які люди або використовують, або ні. Життя в іншій країні мотивує до дій, старання і до життя в цілому.
І по приїзду обов’язково оточити себе місцевими жителями, а не тільки українцями.
Олександра, 26 років. Брала участь у дворічній програмі з навчання в Німеччині. Зараз живе і працює в Києві
– Чому вирішила навчатися в Європі? Розкажи про свою програму навчання
– Я завжди дуже хотіла пожити в Німеччині. Обожнюю німецьку мову. Програму вибрала (ну, як вибрала, вона одна така була), щоб і в Україні цей час працював на мене, і з документами багато не морочитися. Це спільна магістратура з політології Києво-Могилянської академії та університету Фрідріха Шиллера в Йєні. Навчання тривало з 2012 по 2014 рік, і хоча безпосередньо в Німеччині я жила півроку (плюс літо перед здачею магістерської за особистою ініціативою) – у мене повноцінний український диплом і повноцінний німецький, так як, перебуваючи в Україні, ми слухали предмети німецькою, з німецькими ж викладачами.
– Чим відрізняється навчання в Європі від навчання в Україні?
– Програму магістратури в Німеччині ти практично формуєш сам. Обираєш собі курси, регулюєш їх кількість, складаєш свій розклад, продумуєш тему і суть дипломної роботи, під неї шукаєш керівника. В Європі студент – доросла людина, яка повністю відповідає за якість своєї освіти. В Україні студентство трохи безтурботніше.
– Чи відрізнялися європейські студенти від українських?
– Як мінімум, вони старші. Вони закінчують школу в 18-19 років, де вже в останніх класах можуть обирати деякі дисципліни. Нерідко беруть вільний рік або декілька для волонтерства, підробітку, подорожей. Більшість німців в університет приходять тільки тоді, коли точно знають, навіщо їм це треба. І, природно, приходять далеко не всі. А у нас університет – це часто якесь безглузде продовження школи. І ще німці багато вчаться самостійно. Лекції та семінари займають мінімум часу, все інше – це самопідготовка, і нею не можна нехтувати, інакше сесію не складеш.
– Якби українські університети могли б впровадити одну річ з досвіду європейських університетів, що б це було?
– Не думаю, що варто впроваджувати якусь одну річ. Одна річ без розумної системи освіти не дасть ефекту. Хоча в наших університетах потрібно більше простору для самостійного навчання. Холи з партами, бібліотеки, якісь затишні кути, де можна сісти з ноутом або конспектом. Місце, де масово готуються до занять або сесії, де можна щось у когось запитати, в перерві випити разом кави і так далі. Удома теж можна вчитися, але чесно – вдома не те, вдома завжди знайдуться інші справи, тут же потрібна стимулююча обстановка.
– Які переваги дає навчання в Європі?
– Звучить круто, роботодавцям подобається (іноді). Звичайно, ще кругозір, відчуття залученості в якісь загальносвітові процеси, відкриті кордони в голові, досвід. Але я це не оцінюю як переваги – скоріше просто «свято, яке завжди з тобою».
– Що потрібно для того, щоб вчитися в Європі? Скільки готувалася до того, щоб взяти участь в програмі?
– Німецьку вчила не надто інтенсивно, але давно, років з 10, напевно. Англійська трохи раніше, ніж з першого класу. До вступу на свою програму готувалася тиждень. Те, що я вчила на бакалавраті на іншій спеціальності, було цілком співзвучно з питаннями екзаменаційних білетів. А крім мов потрібна самостійність – навіть на такий бюрократично простій програмі, як моя. Доведеться оформляти документи, завантажувати їх кудись онлайн, заповнювати анкети, здавати тести, отримувати візи … Можна заплатити якомусь агентству, яке вирішить частину проблем за тебе, але тоді ти в самому вузі просто загубишся.
– Як батьки поставилися до рішення вчитися за кордоном?
– Вони завжди цього дуже хотіли, так що з великим ентузіазмом.
– Які складнощі були під час навчання?
Найбільша складність на гуманітарній /громадській спеціальності – мова. Навіть після складання всіх тестів, навряд чи будеш готовий до читання та обговорення філософських текстів початку 18 століття, і до написання дипломної роботи. Те, що в Україні здалося б мені цікаво-розважальним, в Німеччині стало пекельною працею. Декілька разів я потрапляла на колоквіуми, на яких не розуміла НІЧОГО, крім артиклів і прийменників у мовленні німецьких однокурсників.
– Де жила, що їла, на що ще потрібні гроші?
– Жила в класному гуртожитку – це була як чотирикімнатна квартира із загальною кухнею і двома санвузлами (185 євро в місяць). Але в гуртожитку потрібно було облаштуватися – в кімнаті не було ні настільної лампи, ані фіранок, ні приємних дрібничок, все це я докупила, навіть надувний диван для гостей. Їла все, що хотіла: додому в основному купувала овочі, сири, пасту, хліб, нутеллу (колись мені справжні німці пояснили, що нутелла завжди повинна бути вдома). Будь-яке таке на сніданок і легка вечеря – в середньому у мене йшло на це 10, ну нехай 15 євро на тиждень. Основний прийом їжі – в обід, в студентській їдальні. У нас на весь університет їх було 3 або 4, і ще одна вегетаріанська. Вибір обідів дуже різноманітний, і за студентською картою все дуже дешево (від 1.20 до 4.50 за набір в залежності від їдальні, денного меню і т.д.). Все це з лишком покривалося стипендією. Ще витрати були в подорожах, але і тут стипендії цілком вистачало.
– Чи працювала під час навчання?
– Ні, хотіла зосередитися на навчанні, а у вільні дні подивитися Європу. Але часто брала участь в наукових дослідженнях студентів-психологів і соціологів, це займало зазвичай не більше години, було цікаво, а в кінці давали щось солодке і 5 євро.
– Як проводила час після занять? Чи були якісь пам’ятні події?
– По-різному – ходили на фітнес і в міні-походи по пагорбах, які оточують Йєну, в бари, на кінопокази та студентські дискусії, в покер грали, на концерти ходили, в театр в Ваймар їздили. До речі, про Ваймар – наш студентський квиток забезпечував безкоштовний проїзд по всій Тюрінгії, так що навіть з мінімальним бюджетом можна було побачити країну. Захід, що найбільш запам’ятався – це, напевно, український вечір взимку 2014 го. Нам виділили приміщення, щоб ми могли покликати всіх іноземних друзів і товаришів по навчанню, і презентувати їм Україну, нашу культуру, географію, кухню, і випити, і потанцювати, звичайно. Це було важливо, тому що про Майдан і жахливі розгони тоді вже знали всі, а хто ми взагалі такі – одиниці. Ми з завданням впоралися – десятки німців, азербайджанців, грузинів, британців, китайців, тамілів і навіть росіян були в захваті. Всі нас дуже підтримували.
– Коли їхала з України, чи планувала залишитися на ПМП? Чому повернулася в Україну?
– Конкретного завдання залишитися перед собою не ставила, та й програма цього не передбачала. Коли на Майдані почали розстрілювати людей, стало страшно. У цей момент мені (не фіктивно) запропонували руку, серце і німецький паспорт в перспективі. І все могло б скластися з ПМП, але я приїхала вже в постмайданну Україну, і зрозуміла, що план безглуздий. І залишилася, і соромно дуже за той свій страх і метання по РАЦСах. Фу. Зараз я тут, тому що хочу бути тут – це максимально виважена позиція.
– Що тобі дало навчання в Європі?
– Дуже хороших друзів, довгоочікувану фінансову незалежність під час стипендії, розширення світогляду, знання про безліч інших програм … Але найбільш практичне, звичайно – гарна німецька. У моєму випадку 90% гарних пропозицій на ринку праці в Україні та Польщі було пов’язано зі знанням цієї мови.
– Чим займаєшся зараз?
– Працюю на телебаченні (якщо потрібно пояснення – складно сказати ким. За цей пекельний рік з неповним штатом на каналі спробувала десяток професій).
– Що порадила б тим, хто хоче вчитися за кордоном?
– Їхати і вчитися, звичайно. І ні в якому разі не лаяти Україну направо і наліво – це не приваблює ні нових друзів, ні удачу. Якщо ви їдете нити, жити на чужі податки і потім відбирати у європейців їх робочі місця – до вас одне відношення. Якщо ви їдете отримувати знання і досвід, щоб зробити свою країну трохи краще – зовсім інше. Навіть якщо Ви затримаєтеся.
Записала Маргарита С.