5 квітня в Дніпропетровську пройшов концерт української групи «Тартак».
Група «Тартак» (тоді це був дует – Сашко Положинський та Василь Зінкевич-молодший) відома ще з 1996 року, з фестивалю «Червона Рута», де з блиском перемогла, ставши лауреатом 1-ї премії в жанрі танцювальної музики за пісні «О-ля-ля», «Подаруй Мені Кохання» та «Божевільні Танці».
Про сьогодення «Тартака», про перемоги та невдачі, Дніпропетровському інтернет-порталу www.prodnepr.dp.ua розповів лідер групи – Сашко Положинський.
– Вибачте, я запізнився. Мені треба було до залізничного вокзалу, але я не знав, що у Дніпропетровську їх два. Всі хлопці приїхали на Хюндаї, а я його боюсь, я приїхав на автомобілі.
– Група «Тартак» випустила новий альбом…
– Альбом групи «Тартак» називається «Сімка», бо це наш сьомий офіційний альбом, також слово “сімка” має інші значення, тому ми так погралися з назвами. Пісні в нашому новому альбомі більш ліричного плану.
Ми планували спочатку два альбоми: один ліричний, а другий – більш драйвовий, але хлопці не захотіли випускати другий альбом, тому залишився тільки цей.
Нашому гурту «Тартак» 16 років. За 16 років ми отримали досвід. Наприклад, не треба поспішати з випуском альбомів.
Нашому альбому “Сімка” вже майже 2 роки, і тільки зараз ми приїхали з ним до Дніпропетровська.
Я вперше граю в Дніпропетровську, досягнувши сорокарічного віку.
– Як Вам у Дніпропетровську?
– В вашому місті Дніпропетровську з’явилося багато нової архітектури, яка, знаєте, не огидна. Ось у мене в Луцьку в центрі також з’явилось багато нової архітектури, але я проїзжаю через неї з закритими очима. Я взагалі не знаю, як люди можуть витрачати гроші на такий несмак.
Я взагалі люблю сучасну архітектуру, і бачу, що в місті Дніпропетровську відбуваються зміни на краще, бо у людей є смак.
Я нещодавно побував в Берліні, і мені сподобалась сучасна архітектура й там.
– Як Ви розцінюєте ситуацію з українською музикою?
– Ви бачите, що робиться з українською музикою, багато гуртів вмирають, українська музика стає нецікавою.
Якби я знав, що люди на чекають нові пісні, я би писав швидше, а так я бачу, що це майже нікому не потрібно.
Українським колективам живеться важко. З одного боку, на них тисне шоу-бізнес, з іншого – комерція.
Зараз вигідно бути фріком, вигідно бути дураком. Зараз краще показувати сраку на фейсбуці, чим створювати якісний продукт.
Зараз лайно витісняє якісне.
Іноді бувають думки, що все, треба зав’язувати.
Одного разу було так погано, що думав, все, іду. Але підійшов хлопець, і дуже дякував, що ми приїхали до їх невеликого міста, що він всіх друзів на концерт привів. Отак, іноді такі люди заважають піти!
Взагалі, наші музиканти вважають, що я занадто багато пісень пишу.
Взагалі, в нашій группі – не демократія, а розгільдяйство. Вся творча енергія йде в пузо.
– Зараз я не беру участь у благодійних акціях, бо якщо один раз зробиш щось добре, інший раз до тебе вже вистроїться черга бажаючих використати твою добру справу собі на користь. З цими благодійнми акціями проходить зараз багато спекуляцій, і багато хто хоче просто попіаритись, чи показати всім, який він добрий.
-Я активно користуюсь фейсбуком, а сайт закинув.
– Коли я допишу книгу, вона буде найтовстішою книгою в українській літературі. Хочу взяти не якістю, а кількістю.
– Плануєте участь у фестивалях, яких в Україні багато?
– Невдячна справа планувати нашу участь в музичних фестивалях.
Нам майже перед самим фестивалем відмовив в участі один фестиваль в Польщі, бо польські «праві» підняли в інтернеті бучу про те, що у нас є одна пісня про УПА (мається на увазі пісня «Не кажучи нікому»).
Але я ж сам не дурак – приїхати до Польщі і співати пісні про УПА.
Отже , так і виходить – подвійні стандарти – спроби доброго сусідства і взаєморозуміння з одної сторони, а з іншого – відміняють концерт!
– Не знаю, в чому справа, але це вдруге в Дніпропетровську такий провальний концерт по кількості людей. В минулий раз теж було мало людей, і я не знаю чому, бо в Києві ми виступаємо раз на три місяці і збираємо повні зали, а в Дніпропетровську були останній раз три роки назад, і також було дуже мало людей.
